Авторство роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» належить двом
\nбратам Рудченкам, Опанасові та Іванові, які мали псевдоніми Панас Мирний,
\nІван Білик. Першопочатки твору — у нарисі «Подоріжжя од Полтави до
\nГадячого», написаному 23-літнім Панасом Рудченком, полтавським тоді вже
\nчиновником, який їхав улітку до батьків, до Гадяча. Нарис було надруковано
\n1874 року у Львові. В основі — подорожні враження та роздуми Панаса
\nРудченка. Роздуми про перевертнів в Україні, про зречення всього свого —
\nзвичаїв, мови, одягу, «омосковлене панство», котре глузує з; народного
\nзвичаю, «виродилося у перевертнів». «Мова стала пародією московської
\nмови...», — пише автор. За тим зреченням ішли «страта честі, правди, віри на
\nслово, ошукування одного одним», деградація особи. Витоки деградації
\nмолодий Рудченко вбачає в такому потворстві, як масова поява перекинчиків,
\nу руйнуванні традиційної народної моралі, етики. У нарисі йдуть \"роздуми
\n\"про те, як неволя пригнічує людей, як поширюється пияцтво, як «чесна
\nкозача душа, вирощена на волі», зазнає зневаги. Акценти автор робить на
\nтому,
\nщо неволя змінює й саму психіку народу. В тому нарисі виявилося й
\nзацікавлення появою жорстоких грабіжників по селах, зокрема, історією
\nГнидки, що діяв на Полтавщині.
\nТак формувався задум майбутньої повісті «Чіпка», котра переросла
\nдалі у великий роман, співавтором якого став брат Іван.
\nРоман «Хіба ревуть воли...» має чотири частини, поділених на розділи.
\nЧасові рамки широкі, вони охоплюють майже 150 років. Навіщо потрібен був
\nавторам такий великий часовий відрізок? Може, було б достатньо історії
\nодного життя головного персонажа Чіпки для показу його деградації, шляху
\nдо злочинів та покари? Можливі відповіді на ці питання дає друга частина
\nроману, яка ретроспективно, відтворює історію села Піски, основного місця
\nподій. Яким же було те село понад сто літ тому? Вільним. Козацьким. Іншим.
\nІз чесними, працьовитими людьми, гордими й сміливими, з незігнутими
\nшиями. Козацьке село! І те село було «подароване» разом із землями,
\nбудівлями, людьми, худобою, «подароване» царицею одному з її
\nприслужників — генералові Польському. І почалися приниження, і почалося
\nнищення вільного духу. Спершу не корилися — тікали на Дон. А далі,
\nпринижені, почали байдужіти. «Неволя, як той чад, задурманила людям
\nголови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по
\nшинках киснути! Коли не на панщині, то в корчмі. Зубожіло село.
\nОбшарпане, обтіпане. Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатися де-
\nне-де й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері
\nне запиралися, а тепер — і на засові страшно...»
\nНа прикладі цього одного села проглядає й ширша картина: як Україна
\nпотрапляла дедалі більше в ярмо, втрачала рештки автономії, волі. А страшні
\nнаслідки того всього — руйнація моралі, деформація психіки («неволя, як то
\nчад...»). Приниження — неволя — пияцтво — злочинства. У романі багато
\nразів згадується «віл». Невипадково він є і в назві. Це наскрізний
\nсимволічний образ. Він допомагає зрозуміти головну ідею роману: українці в
\nярмі.
\nскладіть до нього складний план і тези.
\n100б
