— Чому не будеш? — перепитав я малого Сашка, що сидів у полі, край саду під грушею і наглядав, як пасуться телятка.
\nІ Сашко розказав мені все, як було.
\n— Мої татко — шофер, — почав Сашко. — Одного разу я попросився, щоб вони взяли мене покататися, коли ввечері везли зерно на елеватор. І татко не одмовили: посадили мене в кабіну, поруч із собою.
\nА як ми вже викотили за село і їхали степом, то якийсь дядьо, що стояв при дорозі з рушницею через плече, підняв руку, аби татко його підвезли. Зупинились татко.
\n— Залазьте, — кажуть, — лягайте зверху на брезенті.
\nДядьо вибрався наверх, і ми знову поїхали: швидше й швидше... Фари світять далеко-далеко. А кругом темно-темно...
\n— Дивись, Сашко! Дивись, як он зайчик попереду тікає! — показують татко.
\nСтою в кабіні, тримаюся за їхнє плече і дивлюсь. А зайчик закинув вуха назад і прудко-прудко тікає.
\n— По спідометру — п’ятдесят кілометрів дає! — засміявся татко.
\nВони вже хотіли погасити фари і дати сигнал, щоб зайчик звернув з дороги у поле, бо видно було, що він стомився. І тут отой дядьо, що їхав зверху, — вистрілив. Так бахнув, що нас оглушив, а поранений зайчик перевернувся, затіпався, потім зіп’явся на передні лапки, а задні вже волочив по дорозі.
\nМені стало так страшно, що я азк затрусився.
\nТатко зупинили машину, щоб не переїхати пораненого, а той дядя стрибнув як навіжений і побіг забирати зайчика. Вирвав жмуток трави, витер кров на його задніх лапах і піднімає, бачу, щоб у торбу класти. І тоді я почув, як зайчик заголосив від болю і страху на весь степ: «Ой! Ой!» Мов мала дитина.
\nЯ не втримався і теж заплакав.
\n— Заспокойся, синку, всі поранені зайці завжди отак плачуть! — сказали татко. Тоді висунулись із кабіни і крикнули тому чоловікові:
\n— Геть з дороги! Не лізь у кузов! Чуєш! — обминули його і поїхали.
\nЯк вернулися ми додому, то я всю ніч не міг заснути. Уже й вуха затуляв, а мені все чулося й чулося оте зайчикове «ой!», «ой!» серед нічного степу.
\nСОСТАВИТЬ ПЛАН К РАССКАЗУ
