Відповідь:

ПЕРШИЙ ДЕНЬ У ШКОЛІ

Сонце сьогодні неначе і сходило не так, як завжди. Не встигло воно зазирнути крізь шибку в хату, як Тарас схопився з постелі, нашвидку одягся. Мати обдарувала його посмішкою. Вона говорила, ніби співала. Слова її були такі ласкаві, ніжні. Блакитні очі світились, зморшки розходились, і обличчя ставало зовсім молодим. Мати метушилась, бо ж сьогодні синок уперше йде до школи, до дяка Рубана в науку.

Ось і дід Іван переступив поріг. Поздоровкався.

— Ну, гаразд. Я бачу, що Тарас уже зібрався. То, може, підемо, щоб не спізнитись.

Тарас тільки цього й чекав. Мати пригладила йому чуба, одягла нову шапку, куплену у Вільшаній, почепила через плече торбу, куди вкладено Тарасів скарб — буквар.

— Щасти тобі, синку, з легкої руки діда Івана, щоб добре вчився!

...Дід Іван міряв ковінькою вулицю, швиденько прямуючи понад яром до вигону. Тут стояла самотньою хата дяка Рубана, якого по-вуличному дражнили Совгир. І справді, він був дуже схожий на кріпака Совгиря... такий самий на зріст, з такою ж кудлатою бородою, з такими ж сірими підсліпуватими очима.

Побачивши через вікно Івана Шевченка, що з хлопцем прямував до

школи, дяк вийшов їм назустріч.

— Здоровенькі були, з понеділком вас! — привітався дід. — Оце я вам, пане дяче, в науку хлопця привів.

— А, це син Григорія Шевченка? Запримітив, запримітив. Це той, що співав "Лугом іду, коня веду"? Добрий співак, добрий...

Дяк дивився на Тараса, а той стояв, жужмив у руках шапку, не знаючи, де діти очі, куди сховати руки.

— Ну, коли так, приймаємо до школи.

Дяк причинив двері й пропустив Тараса у сіни:

— Заходь, заходь до хати. Там уже є такі, як ти.

Тарас із сіней пройшов у невеличку хату. Посередині стояв стіл з двома ослонами. Попід стіною — лави. Ліворуч — піч без запічка, невеличкий мисник, а в кутку згори й донизу ікони: одні чорні, аж важко розібрати, що на них намальовано, інші блискучі, як у церкві.

Хлопці раділи, що прийшов Тарас, а найбільше зрадів Данило Бондаренко, вірний його друг. Вони одразу ж зчинили лемент, сперечаючись між собою, де сяде Тарас. Школа могла вмістити з десяток учнів, хоч у селі була не одна сотня хлопчаків. Дівчат зовсім не вчили.

Прочинились двері, і в хату ввійшов дяк Павло Рубан. Тарас стояв серед хати, а хлопці поприлипали до ослонів, схилились над столом. Куди сяде Тарас?

— Даниле, посунься! Оце твоє місце, сідай! — промовив дяк до Тараса, і урок почався.

— Аз! Буки! Веді!

Важка грамота, а дід наказував: приглядайся уважно, запам'ятовуй.

Дивіться також

"Дитинство Тараса" (скорочено)

Біографія Дмитра Красицького

Тарас із чумаками в степу

— Завтра їдуть чумаки в Єлисаветград, яблука з панського саду на продаж повезуть... І ми свої повеземо. — говорив батько. — Поїдеш і ти зі мною. Добре?

— Добре, добре, татуню!

Скільки верст проїхали довгої дороги! Тарас очей не зводив з краси зеленого степу, перелісків, сіл, уквітчаних садами...

У Єлисаветграді спродалися швидко, бо товар добрий. Ще зарані вертала чумацька валка додому.

Їхали степом. У синяві неба зрідка плавали білими острівцями хмарки. Підпадьомкали перепелиці. Вільно ступали сірі воли, рипіли вози та ярма. Єлисаветград лишився ген-ген далеко позаду...

Пояснення: